град

град

коли під обстрілом гармат невблаганних трусяться руки,
чутні куль і снарядів грізні крики-стогони-звуки,
вдома чекають кохані, стурбовані діти, налякані внуки,
коли по грудях стікає сльоза скупа чоловіча
і дні повернення безупинно все лічиш і лічиш,
а смерть безжальна дихає в плечі, дивиться в вічі,
збережи всі свої недоказані слова,
допоки правда жевріє у тобі жива…

а твоя броня – це пошарпаний автобус шкільний,
твоя гармата бачила стільки ж, як світ цей старий,
коли обіцяють все завтра змінити, а сьогодні не ний,
коли кулі, як демони, сліпо летять до втомлених ніг,
нічні обстріли топлять на воду грудневий радісний сніг,
а скільки б ти так зміг, а скільки б ти там зміг,
якщо кожна найменша хвилина
курком автомата секунди б’є все невпинно?…

а коли ти повернеш додому, а лице буде тривожним, блідим,
і в пам’яті твоїй цей світ вже ніколи не стане смішним,
бо чутися будуть кулеметів дикий регіт, залпи градів і дим,
і згадаються миті, як рвались снаряди від землі аж до хмар,
як залишивши все, віддав себе на країни кривавий вівтар,
в обличчя смерті всміхнувшись, на плечі безмірний закинув тягар,
і сином найкращим ти став,
і батьком найкращим ти став…

Автор: Вова Олексієнко

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


− п'ять = 1

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>