І знов мене життя, як глобус, крутить,

І знов мене життя, як глобус, крутить,
та все чомусь від краю до межі,
і тихі твої кроки, твої руки,
як рани, ще лишаються в душі.

Сльозою в вірш вона лягає косо,
втираючи у скроні тихий щем.
Я відчуваю знов тебе – так гостро,
як тіло мокрий одяг під дощем.

І пам’ять зі свічок стікає воском
туди, де свіжі рани ще болять.
Я відчуваю знов тебе – так тонко,
як скрипка теплі пальці скрипаля.

Вогнем жалю горять роки, як сіно,
перетворивши попіл в сивину.
Я відчуваю знов тебе – так ніжно,
як під снігами пролісок весну.

І на долонях ніч чорнилом гусне,
як точка неповернення назад.
Я відчуваю знов тебе – так гучно,
як тишу після пострілів солдат.

І спогади притулку все шукають
між літерами в кожному рядку,
і за собою час волочить пам’ять
по березі ночей на поводку…

І ніби я не марю чимось вищим,
і бачу світло там, де лиш пітьма…
Але чому я, Господи Всевишній,
так відчуваю те, чого нема?

Автор: Надя Ковалюк

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


4 + вісім =

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>