Крізь запітніле скло купейного вагону,

Крізь запітніле скло купейного вагону,
Я бачу ніч, закутану у марево зірок, палаючих щосили,
І ті зірки не відчували на собі полону,
Полону, що вбиває мрії тих, хто хоче буть щасливим…

Полоном тим ще називаємо оманливу самотність,
Ту саму, що лікує від глобальності навколо,
Ту саму, що спричинює страждання, кволість,
Також вона приносить з тим словесний голод…

Бо іноді так хочеться сказати хоч би слово,
Та ще й таке, щоб ним пишались всюди,
Але нема з ким говорити… гасну поступово…
Шукаючи в зірках тих друга, яким не можуть стати люди…

© Владимир Ананевич, 2012

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


− 1 = сім

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>