Ми ішли по життю всі своїми дорогами,

Ми ішли по життю всі своїми дорогами,
прокидалися, пили каву і день планували,
ми були всі по вуха в життя закохані,
про війну лиш від прадідів щось дізнавались.
Ми жили і про все весь час мріяли:
про роботу хорошу, гроші, любов,
про новеньку машину ми надії всі сіяли,
а про мир ще не думав ніхто.
Це тепер вся країна молиться Богу
за народ і за те, щоб війни не було,
не зустрінеш уже, йдучи по дорозі
щиру посмішку мами, що йде з малюком.
Бо вона так боїться за майбутнє дитини,
адже кілька років лиш та прожила,
ще не бачила щастя, любові, сльозину ж
помічає щовечора у мами в очах.
Щось погане прийшло зараз в нашу країну:
за вікном шум гранат заглушив спів птахів,
над будинками часто вертольоти летять,
вже здається це звичним таким і простим.
Та незвично все ж бачити як сім”ї руйнують,
забираючи в АТО чоловіків,
через день після чого новини всі чують:
Терористи збили літак. Загинули всі.
Це війна. Страшне й небезпечне слово.
тисячі вже загинули, та не чути кінця,
мріють всі, щоб не вмерли мільйони,
щоб побачили діти повноцінне життя.
Хай не буде ні грошей, ні машин найновіших,
на десятки людей буде кілька хатин,
тільки б згадувать це на історії в книгах,
наче сон, а за мир ми б усе віддали.

Автор: Виктория Лашко

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


сім − = 1

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>