Наталія Баклай

Наталія Баклай

Я спинила його сама.
Серед гурту. У центрі села.
Серед сірих очей і карих.
Круг жінок, до розмов цікавих.
Посеред чоловічого виру
Зупинила, така щаслива.
– Ти мене пізнаєш хоч трішки?
Пам’ятаєш, носив горішки.
Викликав на перерві в школі
До старої, як світ, тополі.
В класі восьмому – на селі
Весь бузок обірвав мені.
А в десятому – вмовив бабцю,
Щоб пустила хоч раз на танці…

Боже мій, як же він хвилювався!
Як вдивлявся, вдивлявся, вдивлявся!..
Це ж сама я його, сама
Зупинила у центрі села.
Серед сірих очей і карих,
Круг жінок, до розмов цікавих,
Посеред цигаркового диму,
Впізнавав він мене, єдину.

Сивий, сивий, чужий чоловік
Ледве чутно мені прорік:
– Пам’ятаю червоне плаття,
І високе, як ніч, багаття,
І вінок із п’янкого зілля,
І чиєсь на селі весілля,
І твою коротеньку стрижку,
І лякливу тебе, як мишку…

…Я йому простягла долоні,
Я торкнула сріблисті скроні.
Я прощалася. Я від’їжджала.
Я нічого йому не сказала.
Лиш минуле зітхнуло нишком –
Я ніколи не мала стрижки…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


9 − шість =

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>