Не треба слів, мій вкрадений дощами

Не треба слів, мій вкрадений дощами
минулих весен промінь золотий…
Лише простившись – ми усе прощаєм,
лиш втративши – вчимося берегти.

Які слова? Які тепер розмови?
Між нами дим туманів і полин,
й мов видиво печально-вечоро́ве,
кружляє пам’ять птахом мовчазним.

Яка біда? Крізь літ сріблястий іній,
на вицвілім життєвім полотні,
заплутавшись в словесній павутині,
ти ніби був, а ніби й зовсім ні.

Яка печаль? Спадає срібним пилом
минулих днів розвіяна зола,
і мариться у снах весняних, милий,
що я твоєю ніби й не була.

Та врешті-решт, яка тепер різниця,
чия я жінка, чий ти чоловік?
З нічних долонь визбирують синиці
прозорі грона крапель дощових.

І спогади кружляють в вальсі з вітром,
й думками крутять часу вітряки.
Які слова? Тепер ми з різних вікон
годуєм птаху пам’яті з руки.

Не треба слів, мій промене печальний,
я все тобі простила, навіть більш…
Але чому, мій вкрадений дощами,
ти на моїй дорозі все стоїш?

© Надя Ковалюк

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


4 + = дев'ять

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>