Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная.

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная.
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай.

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною – і над панами я пан!
Глянь, моя рибонько,- срiбною хвилею стелеться полем туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;

Небо незмiряне, всипане зорями,- що то за Божа краса!
Перлами ясними, ген пiд тополями грає краплиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш лебідонько.
Тепло – нi вiтру, нi хмар.
Я пригорну тебе до свого серденька,
а воно палке, як жар.

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати, тиху розмову твою.
Нiчка поклала всiх, соном окутала,
– анi шелесне в гаю.

Сплять вороги твої, знудженi працею,- нас не сполоха їх смiх.
Чи ж нам, окраденим долею нашею,
й хвиля кохання за грiх.

Михайло Старицький

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


+ три = 5

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>