Тікай скорій.Сідай у поїзд та від’їжджай собі,

Тікай скорій.Сідай у поїзд та від’їжджай собі,
подалі від війни,хлопчина призовного віку.

Бо,люди ці в кирзу тебе вдягнуть
хлопчина призовної днини
часини над воєнної.

Дадуть гвинтівку-шмайссер
минулого століття,
сорокових років
повоєнного часу.

Вони промову проспівають солов’їну
і скажуть треба рідну землю боронити
від сарацинів-росіян
проклятих азіатів.

І ти повіриш-і вже солдат АТО-такий сурйозний чолов’яга,
але війна для тебе швидко пролетить
проскоче-пробіжить
як заєць в полі по росі.

Тебе не вб’ють,ти не помреш зарано-рано,
хоча це і не дуже страшно помирати
Елізіум чекає нас,але все буде трохи по інакшому
не поетично у разі цьому.

Війна це проститутка та реальність,
а не якась брехлива лицарська бравада,пісня трубадура.

І ти вже інвалід-граната відірвала твою ногу та ще в додачу руку і тебе везуть додому-сука!

І ти вже дома інвалід;
протеза в тебе так не трапиться – на жаль.
Держава гроші так тобі не нарахує.
Ну,може правда там народ копійки свої складе,
але ж калік багато як зірок у небі…

І ти лежатимеш-не зможеш встати-
пригадувати будеш як став калікою.
Як на війні хлопчину-росіянина ножем зарізав,
бо це ж твій ворог.
Тебе можливо запитають чому солдате не стріляв?
А ти їм скажеш.Бо-сука не стріляє шмайссер,
бо зроблений в середині минулого XX століття

І ти лежатимеш і матір пригадаєш яку ти не послухав.

І ти пригадувати будеш
як на вокзалі дівчину свою ти обіймав
і до грудей своїх ти притискав.І обіцяв вернутися.

Ти повернувся,та на жаль не так як планували
з нареченою тоді-у іншому житті.

Ви мріяли про свій будинок власний- не великий
і купу діточок-маленьких.
Ходити мріяли разом великою родиною,
неділями до церкви Божої-Христової.

А біля будиночка-маленького-казкового
ви планували розбити не великий сад вишневий
і щоб на весну розцвіли вони рожевим цвітом
і солов’ї по ранкам тьохкали пісні
красиві та святі як ці ранки.
Ти планував ранками до ліжка їй носити міцну каву,
а потім разом з нею сніданок своїм дітя готувати.

Та,Боже,не судилося.Хоча ви люди були не погані.

Та треба ж було на вокзалі тому осінньому воєнному,
стискати міцно її тендітну дівочу руку.
Та обіцяти їй не лажу ту брехливу,
що з війни вернешся ти не ушкодженим-живим.

А треба було сідати з нею в поїзд та не в Донбас поїхати ,
а простувати до кордону україно-польського,
та все зробити,що можливо,що б пекла того,воєнного позбутися.

А там побудувати будиночок казковий,вишні посадити,
та діточок з своєю нареченою народити.

Але на жаль це лиш красивий міф.Ти їм повірив цим політиканам,
а мама же тобі казала:”Не треба синку йти тобі туди у цю війну”.
Вона була права як завжди моя старенька мати.

Тепер каліка ти на жаль і мрії всі розтоптані дитино.

Але ти вірив в Бога!?
І він тебе в раю чекає.
І там тобі розкриє він свої обійми.
Цей мудрий чолов’яга.

І ти як мудра ящірка-регенерат свої кінцівки там відновиш.

Я вірю в це і ти також повірв мені.І сльози витри.
Повір,що Бог тебе чекає і буде радий там тобі
хлопчина призовного віку часу над воєнного.

Автор:Олександр Вишня

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


шість − 5 =

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>