Вони здригається,

Вони здригається,
Коли плаче,
А коли сміється –
Нагадує річку,
Сонце, яке купає
У ній вина своїх
Пробачень,
Навіть не знає,
Як боляче їй
Від таких освідчень.

Вона дивиться в небо,
Коли розбиваються
Літаки,
Тупиться в землю,
Коли забуває
Куди іде,
Тиша виходить
Назовні,
Киснем поміж
Рибин,
І там вже назовні
Так само її
Пече.

Вона замовкає,
Коли зникають
Усі,
Темним волоссям
Своїм
Вплітаючись
У зиму,
Заповнює
Простір звуком
Своїх голосів
По темним
Хоругвам
Дзвонів і
Чорним нутрощам
Труб.

Автор: Мирослав Гончарук-Хомин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


5 − два =

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>