Я – дерево. Спрагло вбираю емоції, фарби і звуки,

Я – дерево. Спрагло вбираю емоції, фарби і звуки,
світанків розсипане золото, зрілої далечі синь.
Росту, наче в раю, в солодкім полоні земної краси.
Ти – небо, й до тебе мої у молитві простягнуті руки.

Гуркочеш, буває, грозою – на заході знову червоне.
Немовби дитина, то сонцем, то зливою тішиться день.
Постійно мінливе – я ж вірю тобі, як нікому й ніде,
корінням і кожним листочком своєї розлогої крони.

Там – люди. Живуть у містах (так зовуться камінні фортеці),
і музика їхня – зітхання бруківки під тиском коліс,
і дим – їх повітря, самотніх у натовпі, в мене ж є ліс,
небесна свобода і сила землі у зеленому серці.

© Ірина Саковець

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


6 − два =

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>