Я їй любов не обіцяв ніколи.

Я їй любов не обіцяв ніколи.
Ніколи через неї я не пив…
Не говорив, що серце в грудях коле,
Напевно, її просто не любив…

Її волосся не тримав руками
І з нею спільних фото я не мав,
Але про неї думав я ночами.
Я її голос часом уявляв…

Я відчував, коли не слід писати,
Я знав – в моїх словах нема потреби.
Це почуття… Його не передати,
Бо слів таких не знають і на небі.

Писав слова і, часом, поспішав.
На відстані в розбитих сто ілюзій –
Я просто знав, що є одна душа,
З якою ми… Лиш віртуальні друзі.

Напевно все… Та, певно, трошки більше,
Слова були не ті, що зазвичай.
Чомусь хотів писать для неї вірші…
Ба навіть мріяв пити з нею чай…

Пишу і зараз… Якось аж банально…
Клавіатура. Попільничка. Кава.
Все так і залишилось – віртуально,
А виправдання лиш – «так карта впала».

А я на думці знов себе ловлю,
Коли надворі ніч блукає срібна.
Напевно я її ні, не любив,
Але душі моїй… Вона потрібна!

Дід Михалич ©

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


− один = 1

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>