Як клаптики розірваних хмарин

Як клаптики розірваних хмарин
лягає грудень снігом невагомим
на комини зажурених хатин –
мого дитинства найтепліший спомин.

На зиму сіно складено у сніп
чиїмись мозолястими руками,
тут досі хтось пече духм’яний хліб
і гріє піч, як і колись, дровАми.

Над сніговими китицями стріх
вдягає небо зоряну хустину,
а я в дитинство з голови до ніг,
мов під перину – спогадами рину.

Як з друзями сиділи на траві
і порівну ділили хліб з варенням,
як утікали із чужих садів,
ховаючи черешні у кишенях…

Минулося.Сучасний світ ідей
малює нам в житті свої закони,
і часто перетворює людей
з хороших друзів просто на знайомих.

Але чому так? Знає тільки Бог…
Хтось не подасть руки,хтось відвернеться;
в нас так багато метушні й турбот
й так мало шансів мати добре серце.

Стає все більше марев та ілюзій,
і з кожним днем все менше й менше друзів…

© Надя Ковалюк

1 коментар до “Як клаптики розірваних хмарин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


− п'ять = 4

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>