Зимовий дощ… і ми, здається, п’яні

Зимовий дощ… і ми, здається, п’яні
на місяць наперед. Вікно сліпе.
автівки розчиняються в тумані,
мов залізничний цукор спозарання
в скляній криниці, в сонному купе.
Ми невідчутні – ми нарізно п’ємо
одну отруту – на мільйон причин.
Одненька ніч – і часу не стає нам
на розгортання всіх недовзаємин
у цьому апатичному дощі.
Така тяжка завіса – не пройти.
Показує дорогу – та не в тему
наклеєне на склі – на три світи
ламке сузір’я метрополітену.
А десь потойбік – темрява. І ти.
Не руш мій вибір – просто подивись:
біжить вода в асфальтах помирати.
Я п’яна. І якщо захочу вниз –
не втримає ніяка балюстрада,
ані твоя сполохана порада –
тому й гірка, що дружня. Зупинись.
Є щось таке – за воду водяніш,
цукровіш за пісок, цупкіш за морок
потойбік вікон – і тобі видніш.
В календарі – безвітряно. Вівторок.
Блакитні айстри квітнуть із конфорок.
А ти допив – тепер, напевно, спиш…
І не приїдеш – злива залила…
Зимовий дощ, хвала тобі! Хвала…

Автор: Анна Малігон

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


п'ять − 1 =

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>