Вони здригається,


Вони здригається,
Коли плаче,
А коли сміється –
Нагадує річку,
Сонце, яке купає
У ній вина своїх
Пробачень,
Навіть не знає,
Як боляче їй
Від таких освідчень.

Вона дивиться в небо,
Коли розбиваються
Літаки,
Тупиться в землю,
Коли забуває
Куди іде,
Тиша виходить
Назовні,
Киснем поміж
Рибин,
І там вже назовні
Так само її
Пече.

Вона замовкає,
Коли зникають
Усі,
Темним волоссям
Своїм
Вплітаючись
У зиму,
Заповнює
Простір звуком
Своїх голосів
По темним
Хоругвам
Дзвонів і
Чорним нутрощам
Труб.

Автор: Мирослав Гончарук-Хомин


Східна поезія

  • до музичної школи сорок хвилин швидким кроком до музичної школи сорок хвилин швидким кроком однокласник збирає каштани — вдає що поцілить у голову відлітає бабине літо ще […]
  • Є тиша, що звучить гучніше слів. Є тиша, що звучить гучніше слів. Є очі, що подібні океанам. Хтось мріє спалахнути, хтось – згорів І час вже не лікує його рани. […]
  • <Плач> <Плач> Десь птах височіє осінньою міжгалактичністю. Верхівки дерев підмітають пилюку зірок. Як чорт, посміхається бум […]
  • Твоя гавань – це ще… і ще… Твоя гавань - це ще... і ще... І, напевно, було б... більше, Якби я не писала вірші Під тобою, як під дощем. Упираючи стегна в […]
  • мені не треба тебе частинами, мені не треба тебе частинами, я надто гірко і в самий вир. по сліду збитими в кров колінами, усім гординям наперекір. люблю і […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


дев'ять + = 14